Автобус швидко котиться вулицями Києва. Ми їдемо оглянути музей під відкритим небом.

– Це ж десь за містом, як ми його знайдемо? – думаю вголос.

– Язик до Києва доведе, - заспокоює Христя.

Біля мене сидить приємна жіночка.

– І як ви ото не боїтесь самі мандрувати? – запитує нас.

Нарешті приїхали. Це аж за містом, серед поля. Купуємо квитки і чекаємо, поки впустять. Пристаємо до гурту жінок з якогось виробництва. Розмова точиться російською. Лиш одна жінка час від часу закидає по-своєму. Та ще молода дівчина вперто чеше виключно українською мовою. Підходять хлопці, зачіпають її, жартують. Потім один з них хмуриться і вимагає: „Говори по-російському!” Дівчина знітилась, змовкла на хвилю і перейшла на їхню мову.

Ми простуємо полем. На горі стоїть млин, далі церква. Хати розташовані по областях. Ось Полтавщина, далі – Чернігівщина, Слобожанщина, Поділля, Полісся. Музей ще не закінчений. Ми ходимо від однієї до другої хатинки і захоплюємось.

– Оце моя мати й досі в такій живе! – вигукує одна.

– А я і не проти, щоб мати отаку хату й садибу, – озивається друга, – куди краще, ніж теперішня квартира.

Пірнаємо в давній світ. Усі господарі тут надіялися на себе, на свій розум. Усе зроблено власними руками.